|
Борис Хандрос, Валентина
Бондаровська
Міжнаціональний шлюб
И нет печальней повести на свете...
Эту вечную, как мир, быль
на современный лад я услышал впервые под древними звездами
Галилеи в Нацрет-Иллите.
Встретились двое: араб и иудейка - и полюбили друг друга.
Где, как познакомились наши Ромео и Джульетта? Об этом история
умалчивает, хотя нетрудно предположить, что случилось сие,
вероятнее всего в Назарете. Город, упоминаемый еще в Ветхом
Завете, в основном заселен палестинцами, гражданами Израиля.
Молодой, быстро растущий Нацрет-Иллит (Верхний Назарет) -
исключительно евреями. Города ничем не отгорожены друг от
друга. Но между ними та же незримая стена взаимной неприязни,
взаимного недоверия, страха, что и повсюду на земле обетованной,
где рядом проживают палестинцы и евреи. Сие, однако, не мешает
последним довольно часто, особенно по субботам, когда еврейские
магазины повсеместно закрыты, опускаться с горных вершин в
лавки, знаменитый шук (рынок, базар) Назарета, где можно по
сравнительно доступным ценам купить ("Шекель! Шекель!")
все, что душе угодно. Впрочем, не столь уж важно где: в арабской
лавчонке или на шуке - наши герои впервые увидели друг друга.
Потом они встречались еще много раз. Встречались и тогда,
когда тайное стало явным; и родители, семьи, кланы - с той
и с другой стороны, ужаснувшись, разразились проклятиями,
угрозами, запретами.
Для любви, однако, не существует ни замков, ни стен - воздвигнутых
и незримых.
Влюбленные, преодолевая всевозможные препятствия, встречались
по-прежнему, пока не случилась беда.
Возвращаясь домой из Иерусалима, Джульетта-Ханна стала жертвой
очередного теракта. Истекающую кровью, ее привезли в больницу.
Родители, брат - офицер армии Обороны, сестра - все эти страшные
дни и ночи, сменяя друг друга, не отходили от умирающей. Приходя
в себя, она искала глазами своего возлюбленного, звала его
словами из "Песни песен". А он был рядом. Не раз
пытался проникнуть в палату, но предупрежденные родственниками
нянечки не пускали на порог обезумевшего от горя Ромео.
В последнюю ночь ему все же удалось вскарабкаться на третий
этаж через окно, в палату. Брат, ненадолго до этого отлучившийся,
застал непрошенного пришельца на коленях у больничной койки
умирающей. Он держал тонкую, исхудавшую руку девушки. Что-то
шептал на своем языке. Приоткрыв глаза, она на какой-то миг
узнала своего возлюбленного : " Это ты, это ты... "
И со счастливой улыбкой на губах отошла в мир, где нет места
ни любви, ни ненависти. О том, что произошло в последующие
минуты, (в разных городах об этой истории писали в газетах;
со временем она обросла мифами, легендами) рассказывали разное.
То, якобы, офицер разразился проклятиями, чуть ли не застрелил
ночного гостя. То, пораженный увиденным, всепобеждающей силой
любви, не обронил ни слова и вышел, прикрыв за собой дверь,
из палаты.
... На похороны Ромео не пустили. Когда на следующее утро
родные, подруги Ханны пришли на кладбище, они увидели: могила,
как ковром, усыпана розами. Так было еще много раз. Эти ночные
посещения прекратились лишь в тот день, когда любовь и смерть,
наконец, примирили родителей с избранником своей дочери. С
ним по-прежнему не вступали в разговоры, да он и не стремился
к ним, но и не гнали прочь, не проклинали.
Говорят, что он до сих пор приходит на могилу своей Джульетты.
Араб, палестинец на еврейском кладбище. И это уже никого не
удивляет.
З цієї історіїі почалася наша розмова про міжнаціональний
шлюб на зломі двох століть,двох тисячоліть.
Б.Х. - Валентина Матвїївна, минулого разу
ми свідомо не торкалися цієї теми. Вона настільки важлива,
обширна, багатопроблемна, стосується доль скількох людей,
що безумовно, заслуговує на окрему розмову. Отже, з якогочасу
існують міжнаціональній шлюби? Шлюб такого роду - благо чи
зло?
В.Б. - Я думаю, що міжнаціональні шлюби існують дуже давно.
З того часу, як почали народжуватися міста, а, можливо, це
було ще в період міжплеменних війн, рабства, коли дружинами
ставали дівчата із іншого роду, племені, нерідко по любові.
Є ж знамениті приклади - тієї ж Роксолани. І дуже багато ми
знаємо історичних прикладів, коли зустрічалися люди різних
культур і цивілізацій. Клеопатра і Цезарь. Завжди рух народів
породжував зустрічі людей, чоловіків та жінок. Нерідко возникало
кохання між людьми різних національностей, різних рас, різних
культур, релігій. Так, до речі, було і в древній Іудеї. І
ми знаемо, що в результаті таких шлюбів народжувалися абсолютно
чудесні діти, багато геніїв. Генетики давно стверджують, що
в якомусь значенні подібні шлюби навіть корисні для розвитку
людства. Важко уявити собі російську культуру без Пушкіна,
який мав як відомо, предка африканського походження.
Б.Х. - І він, до речі, пишався цим цим.
В.Б. - Звичайно, звичайно. І таким чином, з точки зору розвитку
таланту, з позиції виживання людства, безумовно, можна заглядаючи
в глибину віків, стверджувати, що ця тенденція є позитивною
і вона існує з незапам"ятних часів. Міжнаціональні шлюби
- благо чи зло? Я сформулювала б питання по- іншому. Не зло,
а велика проблема. Кохання не може розглядатися як зло. Коханню,
міжрасовому, міжнаціональному, відповідає лінія примирения
різних культур та різних релігій. Часто думаю про те, що в
такій країні, як Сполучені Штати, в якій живуть люди не просто
різних національностей, це в повному розумінні слова - конгломерат
рас, культур, релігій, - за останні 40 років зроблений грандіозний
крок до расової та національної терпимості. Можна говорити
про державну політику терпимості. І там величезна кількість
змішаних шлюбів. І я часто думаю, чи не є це прообразом нашого
майбутнього? Чи не є ось цей грандіозний многонаціональний
котел, яким є Сполучені Штаты, Канада, в якійсь мірі всі європейські
країни, таким прообразом? Мені здається - це потребує і великого
і філософського, і культурного, і психоісторичного аналізу
того, що відбувається сьогодні з людством. Мені такий аналіз
бачиться виключно чвоєчасним і актуальним. Безумовно, кожний
міжнаціональний, міжрелігійний, міжрасовий шлюб - це проблема,
про що, до речі, свідчить і драма, про яку ви розповіли. Багато
підводних каменів, важких, часом нездоланних перешкод.
Чи усвідомлюємо ми це повною мірою в Україні, нашій молодій
державі? Мені здається, ні. Ми не готові до того, що існує
ще й така серйозна проблема, і що суспільство цією проблемою
теж повинно опікуватися. В зв'язку з цим, я хочу звернутися
до дослідження, яке проводилося на протязі 4-х років Київським
міжнародним інститутом соціології і представлено недавно директором
цього інституту доктором філософських наук Володимиром Паніотто
в газеті "День". Йдеться про те, як відноситься
населення Україні до людей різних рас і національностей. За
даними цього дослідження від 30 до 40 процентів населення
України мають якісь етнічні упередження. І цей показник за
останні 4 роки, на жаль, зростає. 60% не хочуть бачити циганів
та представників чорної раси громадянами України, 9 з 10 не
хотіли б бачити їх членами своїх сімей. 80% не хотіли б бачити
членами своєї сім'ї євреїв і 30% - громадянами України. Я
думаю, що це тривожні цифри. Україна в цьому відношенні відстає
від цивілізованих країн. У нас, немає державного антисемітизму,
ксенофобія є. І це при тому, що у нас багато міжнаціональних
шлюбів. Ці цифри, як справедливо відмічає професор Паніотто,
не можуть не розглядатися як потенціал для міжетнічних конфліктів.
Зважди є загроза появи хорезматичного лідера, який може зробити
спробу створити образ ворога із людей будь-якої національності.
Це означає, що покладаючись на апатію населения, ми можемо
прогледіти развиток конфлікту, як всередині сім'ї, так і в
суспільстві.
Б.Х. - В связи с этим я хочу привести один
пример. Межнациональные браки... Вы говорили о евреях, об
этих 80%. О чем говорят эти 80%. Ну, словом, я могу сказать
о себе. Я обязан своей жизнью, своим спасением украинцам,
своим землякам. Три человека из них стали Праведниками мира.
Это очень высокое звание. И в то же время, могу привести и
другой пример. В Одессе я разыскивал дом, где жил мой дядя
Иосиф, старший брат моей мамы. Вся семья дяди погибла в Одессе
осенью 1941г. Я хотел представить себе, как это было. Дом
я нашел, квартиру нашел. Конечно, там жили другие люди. Я
зашел в одну из квартир. И встретил очень хорошую женщину.
Мы разговорились. Она попала в этот дом уже после того, как
евреи Одессы были уничтожены. И их квартиры были освобождены.
Вот в такой бывшей еврейской квартире она и жила. Говорит:
"Вот Ваш дядя жил на третьем этаже, а на втором живет
бабушка. И вот эта бабушка... У этой бабушки есть сын. И этот
сын до войны женился на еврейке. И этот сын моряк. Началась
война, и он ушел на фронт. Осталась его жена с дочкой, которой
было лет 8-9. Когда Одессу оккупировали фашисты, невестка
пришла к своей свекрови и говорит: "Завтра нас всех собирают,
и мы, очевидно, погибнем. Спасите свою внучку!" Свекровь
ее выставила, мать и дочка погибли. Сын вернулся с войны и
примирился со всем этим. Вторично женился уже так, как того
хотела мать.
В.Б. - Таких випадків, на жаль, було багато
і в Києві, хоча були українські і російські сім'ї, які, ризикуючи
життям, рятували дітей. Я знаю багато різних історій. У нас
в Політехнічному інституті була викладачка, яка шістнадцятирічною
дівчинкою схопила з рук матері, яку гнали до Бабиного Яру,
дитину, видала її за свою, виходила її. А батько, коли повернувся
з війни, одружився з нею, і вони прожили разом довге життя.
А були випадки зовсім інші. Наприклад, повернувшись ще під
бомбардуванням в свій рідний Київ, одна єврейка зустріла свого
колегу - до війни вони були директорами сусідніх шкіл. Він
їй і каже: "Звідки Ви взялися тут?" - "З евакуації".
-"А у нас невістка була єврейка. Так я дітей забрав,
а їй сказав: йди вже, невісточко, йди". І я знаю, що
ця жінка була настільки травмована його розповіддю, що багато
років не могла про це забути.
Б.Х. - Міжнаціональний шлюб не завжди витримував перевірку.
В.Б. - Це велика тема і для України, і для Росії,
і для Польщі. І як психолог, і як дитя міжнаціонального шлюбу,
людина, яка задумується над цією проблемою багато років, вважаю,
що це проблема і державної політики, і освіти, і побудови
громадянського суспільства. Вона, ця проблема, вимагає від
української інтелігенції, інтелектуальної еліти України певних
дій і зусиль. Нам потрібен свій Джон Кеннеді, який би своїми
грудьми, своїм розумом, серцем. своїм авторитетом захистив
інтереси національних меншин, допоміг нам стати цивіилізованою
країною, як він це зробив у Сполучених Штатах Америки.
Б.Х. - Валентина Матвеевна, а знаете ли Вы, что у нас в
Украине - о России я не буду говорить, там все значительно
хуже, выходят профашисткие, ультранационалистические издания,
в которых отстаивается чистота расы, часто печатаются антисемитские
материалы. Когда сравниваешь эти газеты с теми, которые выходили
в годы оккупации при Гитлере, не видишь никакой разницы. И
все попытки обратить внимание на это властей, прокуратуры
напрасны.
В.Б. - Я знаю про цю ситуацію. Про це відомо в світі. До нас
звертались навіть наші колеги, канадці українського походження.
Вони висловлювали стурбованість антисемітським іміджем України,
пропонували подумати, як спільними зусиллями його перебороти.
Про це, звичайно, відомо і нашому керівництву. Я думаю, важливим
кроком в зміні цього іміджу було відвідування нашим Президентом
музея Холокоста в Вашингтоні і передача в нього списку українських
праведників, що врятували євреїв в роки війни.
Суспільство, на жаль, не завжди розуміє, як все це важливо.
В жовтні 1997 року ми проводили в Києві Міжнародний семінар
"Мирне розв'язання конфліктів".
Міжнаціональні шлюби, що відмічалося багатьма учасниками семінару,
завжди є заложниками політичних та міжетнічних конфліктів
Згадаймо трагічні епізоди подій в Угорщині 1956року, стан
радянських жінок. А тисячі драм, трагедій породили міжнаціональні
шлюби в Боснії, в Арменії, Азербайджані, Грузії, Абхазії...
Це вже і межетнічні, і міжрелігійні проблеми. В критичні моменти
історії доля таких сімей підлягає суровим випробовуванням.
Я знаю одну сім'ю, в якій чоловік - азербайджанець, а дружина
- армянка, у них є дитина. І її не визнають родичі ні з одного,
ні з іншого боку. Конфлікт привів і до того, що вони не можуть
бути разом, обидві общини відмовляються допомагати. Сім'я
бідує. Дитина страждає. Багатовіковий міжетнічний і міжрелігійний
конфлікт і сім'я... Я б іще раз закликала наше суспільство
звернути увагу на результати досліджень, проведені професором
Паніотто. Потрібно працювати у всіх напрямках - законодавство,
привнесення культури світу в суспільну свідомість, пошук шляхів
історичного примирення... Як це у Європі робить свідомо Німеччина,
долаючи наслідки тоталітарного режиму. Я в цьому глибоко впевнена
- ми повинні створити в нашій країні, якщо ми хочемо бути
цивілізованими, якщо ми хочемо зблизитися з Європейським Союзом,
в тому числі, обстановку національної, релігійної, расової
терпимості. Ми повинні розуміти, що всі люди мають право на
те, щоб вільно розвиватися. Тоді, в цій обстановці міжнаціональний
шлюб буде виглядати по-іншому. Тому, що лише в обстановці
терпимості людство може мати майбутнє.
Б.Х. - Историю, с которй мы начали наш разговор,
я рассказал в Ашдоде молодому израильтянину, человеку по имени
Давид (возлюбленный). Я спросил его, как бы он поступил, полюбив
арабку? Вот, что он ответил: "Не вижу в этом для себя
никаких проблем. Любовь для меня выше всяких национальных,
расовых предрассудков. А вот для вашей Джульетты такой брак
в наше время был бы невозможен. Её просто бы убили, свои или
чужие. В браки с арабами израильтянки вступают. Но тогда возникают
проблемы совсем другого рода".
В.Б. - Готовність ізраїльского Ромео взяти шлюб
з арабською Джульєтою явище відрадне. Але це поки що в теорії.
Невідомо, як би це обернулося в житті.
Можу сказати одне. Коли міжнаціональний шлюб - своєроідний
індикатор суспільства, стає явищем буденним, звичним, не викликає
у людей негативних емоцій, це безумовно свідчить про здоровий
соціальний клімат в суспільстві.
Б.Х. - Межнациональный брак и его разновидности.
Межрасовый, межконтинентальный. Люди из разных цивилизаций:
индейцы, аборигены. Межрелигиозные. Поговорим о них. Например,
евангельская церковь запрещает брак вне границ своей паствы.
В чем своеобразие этих браков?
В.Б. - Я думаю, що існують дуже різні змішані
шлюби. Повернуся до ситуації великого міста. Скажімо такого,
як наш Київ, в якому здавна живуть три народи, які складають
основну масу київського населення: українці, росіяни, євреї.
А ще представники багатьох інших націй: поляки, армяни, греки,
ассірійці… І все більше з"являється арабів, представників
чорної раси.
Можна виділити різні типи міжнаціональних шлюбів, характерних
для сучасного великого міста. Перший тип - це шлюб між людьми,
які зростали в так званих асимільованих сім'ях, в яких відійшли
від релігії, часто і від національних звичаїв. Такі шлюби
в значній мірі були характерні для радянських великих міст
з нав"язаним згори загальним атеїзмом населення, психологічною
моделлю нової радянської людини. Другий тип змішаного шлюбу
- це шлюб, взятий в умовах, коли поряд проживають представники
різних рас. Це в якійсь мірі типово для США. До третього типу
змішаного шлюбу, можна віднести такі, в яких різні члени сім'ї
сповідають різні релігії.
І нарешті, я дозволю собі виділити ще один тип змішаного шлюбу
- міжкультурний, тобто такий, в якому головним відмінником
є приналежність до різних культур. В даному випадку мова може
йти про шлюби, взяті між жителями різних країн. Можна навести
вражаючі приклади проблем, що виникають в таких сім"ях.
Б.Х. - А меня интересуют различия, связанные
с тем, что народы Севера жили ещё недавно чуть ли не в первобытном
обществе.
В.Б. - Так, тут може йти мова і по міжкультурні відмінності.
Коли ми говоримо про міжкультурний шлюб, я маю на увазі зустріч
двох людей із різних країн, що відрізняються один від одного
за звичаями, рівнем цивілізованості, психоісторією. Отже,
розглянемо чотири види змішаних шлюбів: міжнаціональний шлюб
в умовах асиміляції, міжрасовий, міжрелігійний, міжкультурний.
На мою думку, для цих видів шлюбу характерні різноманітні
психологічні проблеми.
Розглянемо перший, найбільш близький для жителів великих міст,
тип шлюбу. Міжнаціональний шлюб в умовах асиміляції. Примусово
нав'язаний атеїзм, примусово нав'язана однодумність, загальнорадянський
варіант російської мови - мали б сприяти, здавалося б, до
стирання національних відмінностей, до формування єдиної національної
спільноти - радянського народу. Передбачалося, що на цій основі
виросте всенародне національне благополуччя, зникнуть підводні
камені. Люди прийняли одну культурну модель, одну й туж саму
філософію життя… Які проблеми?
Виявилося, проблеми не зникли. Наприклад, в умовах існування
державного антисемітизму виникали дуже своєрідні проблеми:
яке ім'я дати дитині від змішаного шлюбу. Ажніяк не типово
єврейське, скажімо Сара чи Абрам. Мало того, что ровесники
задразнять, ще й на кар'ері відіб'ється. А скілько було випадків,
коли діти брали призвіще матері, українки, що також робилося
з метою захисту дітей від змішаних шлюбів. Перероблялися імена
в паспортах для надання їм "благозвуччя", та "проходимості"
звучання. В суспільстві існувала певна парадигма благозвучності
та прогнозованої успішності імен та прізвищ.
Б.Х. - Хочу привести пример. У меня хранится
похоронка: "Хандрос Борис Наумович погиб смертью храбрых
там-то и там-то". Похоронка не на меня. А на моего младшего
брата. Я был на его могиле на берегу реки Одер. Это большое
армейское кладбище. И там тоже было написано - Хандрос Борис
Наумович. Я привез табличку с тем именем, которым его назвали,
когда мы жили в маленьком местечке. Его звали Берл, а меня
Борух. А потом в нашей советской жизни нас так никогда не
называли. То есть в семье, в школе нас различали: брата называли
Бэбик, а меня - Бузя. А в армейских документах мы оба были
Борисами. Вот откуда у меня похоронка как бы на самого себя.
В.Б. - Саме про це я і говорила. Коли брали
призвіще матері для того, щоб вступити до інституту. Та це
не рятувало від проблем, що виникали всередині сім'ї - прийняття
зятя або невістки іншої національності всією сімейною системою,
відмінності в звичаях, поглядах на виховання дітей. Я гадаю,
що проблеми були у всіх міжнаціональних сім'ях в умовах цієї
нав'язаної асиміляції, навіть, в, на перший погляд, більш
близьких (хоча б за релігійними витоками) українсько-російських
сім'ях.
Цікава проблема - хрещення дитини в церкві. Хоча це було і
небезпечно (всі, хто охрестив своїх дітей, були на обліку
в КГБ), люди намагалися не залишити свою дитину без Божого
благасловіння. Але поскільки в наших сім'ях не було такого
партнерського звичаю обговорювати проблему, в багатьох міжнаціональних
сім'ях один з батьків тайно від іншого охрещував дитя.
Ще більш гострі проблеми виникали в міжрасових шлюбах. В нашій
країні таких шлюбів небагато. Мене дуже засмутили дані про
те, що майже все населення України негативно відноситься до
можливості мати в своїй сім'ї представника чорної раси. Я
гадаю, що у нас, з одного боку, майже відсутній досвід спільного
проживання представників різних рас. А з іншого - на жаль,
відомі випадки поведінки деяких студентів з Африки, що викликали
у населення негативну реакцію. Разом з тим, ми завжди вважали
себе інтернаціоналістами і були сповнені співчуття до пригнічених
народів (пригадаємо кінофільм "Цирк"). Проте, не
на абстрактному рівні, а в реальному житті діти міжрасових
змішаних шлюбів відчувають на собі косі погляди, недовіру.
В умовах загального руху до терпимості та толерантності, мені
здається, і нам на шляху до цивілізаваності та до громадянського
суспільства слід було б звернути увагу на проблему расової
терпимости. Якщо ви звернули увагу, в США жодної об'яви, жодної
реклами не буває без того, щоб в ній не брали участь представники
трьох рас - білої, чорної та жовтої. Це державна політика.
Я думаю, дуже важливо в усіх засобах масової інформації, в
детячих садочках та школах весь час підкреслювати, що головне
- гарна людина чи погана, порядна чи непорядна, поза тим,
якого кольору у неї шкіра.
Б.Х. - В крупнейших музеях США, где мне пришлось побывать,
я обратил внимание на обилие служащих, представителей черной
расы. Я спросил, почему это так. Мне ответили, что существует
определенная квота для музеев, государственных учреждений.
В.Б. - Оце як раз і є один із елементів державної
політики. Але повернемося до шлюбу. Без сумніву, в міжнаціональному
шлюбі існує багато проблем. І вони різні в залежності від
того, настільки вони переплітаються з міжкультурними і міжрелігійними
проблемами. Одна справа, коли мова йде про жителів однієї
країни, випускників однієї школи, і зовсім інше, коли сім'ю
створюють люди, у яких все різне - мова, культура, звичаї…
Мені здається, найбільшу напругу у шлюбі зумовлюють міжрелігійні
проблеми. На жаль, світові релігії і до цього часу відносяться
нетерпимо одна до одної. І це, безумовно, відображається на
стосунках між конкретними людьми.
Мені довелося познайомитися з однією цікавою американкою українсього
походження, професором історії одного із університетів США.
Вона мені, до речі, розповіла багато цікавого про те, як 50
років назад важко жилося українським дітям в Канаді, як вони
завойовували поважне ставлення до себе. Так ось одна із її
дочок закохалася в індуса. Коли постало питання про те, щоб
взяти шлюб, обговорювалося питання в якій релігії та культурі
(крім загальноамериканської) будуть виховуватися майбутні
діти. Чи не правда - ми до такого не звикли? Українська сім'я
настоювала на тому, щоб діти виховувалися як українці. Він
погодився, домовленість виконується. Сам індус вивчив українську
мову. Це лише один приклад із щасливим кінцем. А в більшості
випадків вирішити такі проблеми дуже складно, адже стикаються
системи - сімейні, кланові, релігійні, культурні… історично
проблема вирішувалася шляхом прийняття одним із подружжя релігії
іншого, тобто через перехід в іншу релігію. Система, із якої
вийшла ця людина, завжди сприймала це негативно. І в такій
сім'ї завжди залишаються проблеми, наприклад, як виховувати
дітей. Адже діти не самі роблять вибір. А раптом для них ближчою
була б релігія и культура Індії? Це дуже складне питання.
І нарешті, про міжкультурні шлюби. Тут проблеми виключно гострі.
Людина з Півночі, Півдня, Заходу, Сходу. Згадаємо Кіплінга:
"Захід є Захід, Схід є Схід". У нас навіть в Україні
існують проблеми взаєморозуміння між вихідцями із Західної
та Східної України. Різні історичні долі, різні ментальності,
входження до складу Австро-Угорщини, Польщі і інших до складу
Росії...
Б.Х. - В брак вступают не только люди, но
и два языка, две культуры, две ментальности. Один вариант
- он и она полностью ассимилируются. Второй - один из партнеров
знает и любит язык, литературу, культуру своего народа. Как
Вы относитесь к идее взаимного уважения, взаимного интереса,
взаимопроникновения вот этих двух ментальностей, двух культур,
языков?
В.Б. - Ваше питання повертає нас до больових
точок міжрелігійних і міжкультурних шлюбів. Добре відомо,
як болюче переживали і переживають сімейні і ширше релігійні
системи змішані шлюби. Згадаємо муки Тев'є Молочника, коли
одна з його дочок вийшла заміж за православного. А зараз як
напружено ідуть справи із шлюбами між вихідцями із християнських
та мусульманських сімей. Дуже яскраво це показано в романі
Бетті Махмуди и Вільяма Хоффера "Ніколи без моєї дочки!"
і знятого за цим романом кінофільмі. Це історія зовні щасливого
шлюбу між американкою та іранцем в період, коли вони жили
в США, і дуже проблемного їхнього життя в Ірані, навіть трагічного.
Причина - зіткнення звичаїв, ментальностей на рівні уявлень
про свободу, про становище жінки, освіту дитини…
І ще приклад, можливо більш близький для нас. Ця історія вразила
студентів Київського політехнічного інституту в 50-ті роки.
Тоді в наших вузах навчалося багато хлопців із країн східної
Європи. Всім кидалася у вічі надзвичайно красива пара - він
угорець, вона дівчина із невеличкого українського міста. Вони
зустрічалися кілька років, це було звичайним для тих часів.
Дивлячись на них, ми всі думали: "Ось воно, підтвердження:
справжня любов існує!". А їхнє спільне життя не склалося,
за схемою, описаною відомим американським психологом з проблем
сім'ї Вірджиниєю Сатир. Коли дівчина та хлопець зустрічаються,
вони живуть поза своїми сімейними системами, своєю роботою,
грошовими проблемами, поза рамками своєї культури та релігії.
Вони зустрічаються у свій вільний від усього цього час. Взаємна
симпатія, любов виникають у святковій атмосфері, і їм здається,
що, коли вони візьмуть шлюб, ця святкова атмосфера збережеться
назавжди. А на практиці виявляється, що за плечима кожного
всі її(його) проблеми, звичаї і традиції сімей, релігій, культур…
Ця щаслива спочатку пара змогла прожити разом всього кілька
місяців якраз чез міжкультурні відмінності, через його намагання
відразу після того, як вони взяли шлюб, продемонструвати їй
її другосортність, відповідно угорського менталітету положення
жінки в сім'ї.
І ще один приклад дуже мені запам'ятався. Я в 60-х роках познайомилася
з молодим чоловіком, іспанцем, якого було вивезено під час
громадянської війни в Іспанії в 1937році в СРСР. Цей привабливий
чоловік якось сказав: "Моя головна мрія - повернутися
до Іспанії. Тому я не хочу зв'язувати себе любов'ю до радянської
дівчини. Ось мій брат одружився тут. Він дуже щасливий у шлюбі.
Йому вдалося добитися повернення на Батьківщину. І що ви думаєте?
Вони змушені були повернутися. Вона не змогла там жити, її
не задовольняли звичаї та норми, що визначають положення жінки
в сім'ї та суспільстві". По цій причині він виключив
для себе можливість міжнаціонального шлюбу. Це було ще в часи
диктатора Франко, сьогодні, я гадаю, багато чого змінилося
в Іспанії.
Б.Х. - Теперь о тех браках, которые уже существуют. К чему
они должны вести: к полной ассимиляции одной из сторон или
есть какие-то другие варианты построения отношений в смешанном
браке?
В.Б. - Відповідаю на ваше питання. Коли ми жили
в Радянському Союзі і рухалися до формування нової спільноти
радянських людей, як стверджувала пропагандистська машина,
ми жили нібито поза цими проблемами. Коли людина - це винтик
з великої машини, то які вже там міжкультурні і навіть міжнаціональні
проблеми. Часто, навіть відчуваючи тягар цих проблем на собі,
людина не переносила це в план свідомого осмислення їх навіть
самою собою, не кожучи вже про обговорення зі своїми близькими
чи друзями. По інерції дітей оберігали від цих проблем. Ми,
на жаль, і до цього часу не вміємо обговорювати свої сімейні
проблеми, а тим більше такі болючі. Намагалися зробити як
краще, вказували в поспорті дитини ту національність, яка
б оберігала дитину від можливих неприємностей. Яка вже тут
національна ідентифікація чи національні почуття?
В зв'язку з цим я б хотіла звернути увагу тих, хто перебуває
у змішаному шлюбі чи збирається взяти такий шлюб. До таких
проблем необхідно поставитися свідомо, розуміти, що вони існують
і можуть бути вирішені за взаємною згодою і на основі домовленності,
зближення своїх позицій. Можливий вибір однієї культури чи
однієї релігії, можливе їх співіснування на основі взаємних
компромісів. Я прожила тиждень в сім'ї одного мого колеги
в Німеччин. Він - турок, вона - німкеня, вони мають трьох
дочок. Це вражаючий приклад компромісів і в побуті, і в повазі
до почуттів своїх батьків.
Б.Х. - Дети смешанных браков, кто они? Кем
себя чувствуют? Как все это отражается на их образе мысли,
психике?
В.Б. - Так, я гадаю, що це одна із головних
проблем. В цьому тисячолітті таких дітей буде все більше і
більше. Раніше народи були розділені, вони жили на своїх територіях.
Сьогодні відбувається грандіозна міграція населення - і не
лише насильницька як результат воєн та насильства, але й мирна
міграція. Поступово зростає і кількість мігрантів в Україну.
Ми вже не закриті від усього світу. А значить зустрічаються
люди, виникають змішані шлюби. Народжуються діти. Ми вже говорили
з Вами про те, що проблема національних почуттів дитини навіть
не обговорювалася. Теж було і з релігійними почуттями. У мене
була можливість спостерігати за розвитком дитини, в якій в
найближчих покоління змішалися шість національностей і три
релігії. Як водилося в атеїстичні часи, проблеми національної
та атеїстичної ідентифікації з дитиною спеціально не обговорювалися.
І було цікаво спостерігати, як раптом виник інтерес до єврейської
культури, потім погас, як проявилися риси явно вираженого
німецького характеру, і, в решті решт, людина прийшла до української
національної ідентифікації, в час, коли жила далеко від України.
От як може відбуватися. В даному випадку був відсутній тиск
з боку рідних, але обговорювати ці проблеми сім'я навчилася
зовсім недавно І все одно залишається відчуття: "Ми для
всіх чужі". Інакше кажучи, дитина може не говорити з
батькам про ці проблеми, може їх не усвідомлювати, та проблеми
від цього не зникають.
Я думаю, це величезний недогляд нашого сімейного виховання
і системи освіти. На ці непевні почуття легко опертися різним
екстремістським рухам та сектам. Лише людина, яка свідомо
прониклася почуттями національної та релігійної терпимости,
може протистояти тоталітарним впливам, буде захищати несправдливо
ображених.
|
Конкурс проектів за програмою малих грантів світового банку
Варто
прочитати